Жадько Віктор
Пам'ятник Тарасу Шевченку (Форт-Шевченка)

Authors and responsible:
Жадько Віктор

Жадько Віктор
Цей день в долі Тараса Шевченка. Переп’ять

м. Переп'ять

Authors and responsible:
Жадько Віктор

Цей день в долі Тараса Шевченка. Переп’ят. 10 грудня 1845 року Постановою Київської археографічної комісії затверджено Тараса Шевченка співробітником комісії. У період між п’ятнадцятим червня і двадцять п’ятим липня 1846 року Тарас Шевченко, як уже член «Археографічної комісії», із ординарним професором кафедри законів державного благоустрою Миколою Дмитровичем Іванишевим (1811–1874) розкопував історичні поховання поблизу сіл Фастівець, Велика Снітинка та Мар’янівка Київської губернії, зокрема, курган Переп’ят. Існує легенда про насип над стародавнім похованням біля села Фастівець, записана етнографом Павлом Чубинським (1839−1884), яка розповідає про те, як київський князь Переп’ят пішов війною проти половців. Три роки не повертався, не подавав звістки. Тоді дружина, княгиня Переп’ятиха, зібравши військо, відправилась шукати чоловіка. Табір княгині зупинився на ночівлю серед степу, у темряві вартові запримітили, що їх оточують, зав’язався бій, а наступного дня виявилося, що то було військо князя Переп’ята, який загинув. Гірко оплакувала княгиня судженого, наказала викопати дві могили, в одній поховати з колісницею, кіньми на місці кривавої бійні князя, а в другій − «засипати її, вірну дружину, разом із колісницею й прислугою». Князя Переп’ята поховали серед поля біля села Фастівець і насипали курган, а дружину, Переп’ятиху, біля села Мар’янівка, звідки родом. …Співпраця з Миколою Іванишевим переконала Тараса Шевченка у важливості археології як науки. Художник назвав її «таинственной матерью истории» і згадав про це в «Щоденнику»: «Я люблю археологию. Я уважаю людей, посвятивших себя этой таинственной матери истории. Я вполне сознаю пользу этих раскапываний». Засвідчуючи пошану до вченого-археолога із університету св. Володимира, поет подарував М. Іванишеву «Кобзаря» з автографом. Зранку до вечора члени «Археографічної комісії» працювали з місцевими селянами, які допомагали на розкопках У кургані висотою десять метрів, у дубовому саркофазі, університетські археологи знайшли людські кістки, ліплені тюльпаноподібні горщики, бойові сокири, ножі, дзеркало, наконечники стріл, двадцять чотири золоті бляшки з зображенням грифонів, що свідчило про знатне поховання. Після роботи ночувати члени експедиція їхали за десять верст, до Фастівця. Шевченко квартирував у хаті родини Липських (Лібських), спочатку − у Флора, а потім − у його сина Мартина. У Шевченковому альбомі є малюнки-портрети копачів, виконані олівцем, на яких Тарасовою рукою вказано місце й час: «На Переп’яті – 1846 – іюня». Відомо дванадцять олівцевих начерків та зарисовок, зроблених Тарасом під час десятиденного перебування на розкопках кургану. Тоді художник замальовував чимало знахідок, які зберігаються в музеї Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а на перепочинку − місцевих селян, які працювали копачами. Це ескізи: «Коло каші», «Селянин у брилі», «Постаті селян», «Гурт селян», «Пейзаж», «Парубок з люлькою», «Селянин з граблями», «Сільські будівлі». Записав Тарас і пісню про Семена Палія та зазначено від кого: «Від Мартина Лібського, іюля 15, у Хвастівці». Пісню «У Києві на ринку п’ють козаки горілку», переповідають, Тарас Григорович співав у родині київського вчителя Івана Красковського (1880−1955). Від фастівців Тарас Шевченко записав іще фольклорні пісні: «Ой Улито, ой Улито», «Балакучий балакучу», «Ой, горе ж мені та на чужині», «В Переп’яті на валу», «Ой… копачі», «В Переп’яті, в ямі», «Ой, за пана Браницького орали волами», «Ой, хвалився Бондаренко», «Під городом під Солидоном», «Ой, пише, пише наш імператор», «Ще не світ, ще й не світає», «О боже наш». Також поет занотував народну пісню «Ой, пише, пише нам імператор до князя Котляренка», як засвідчив у своєму «Щоденнику», почуту «…од Грицька Демиденка». Через багато років композитор Микола Лисенко (1842–1912) записав од дружини І. Красковського мелодію пісні «У Києві на ринку п’ють козаки горілку» та вмістив до збірника, позначивши «Записано од Е. П. Красковської; перечула від Т. Шевченка». Утім, пам’ятки, розкопані на Переп’ятовому полі, не були на той час ретельно проаналізовані. Маю Тарасове свідчення про байдужість влади до знайдених у кургані історичних речей та розчарування від невизначеності, кому розкопане поховання належить. Польський письменник, Шевченків товариш Беліна Кенджицький Юліан (1827−1889; у 1846–1851 роках навчався в університеті св. Володимира; 1846 року заприятелював із членами Кирило-Мефодіївського товариства) занотував згадки поета про його роботу на кургані та про знахідки: «Те, що відкопали і що бачили, зрисували гарно, описали − і тільки. А що там було? Хочеш знати? Людські й кінські костомахи, трохи попелу, трохи зогнилих дубових палів − і тільки. Але чиї то кості, нащо їх разом з кінськими в один ряд покладено − хто ж відгада?» …Від Києва до Фастівця – двадцять п’ять кілометрів асфальтівки - поїхав. Обабіч дороги стоять тополі. Як їх любив поет! Вони були на багатьох його картинах і не в одному рядку поезій. Переїжджаю лісосмугу, на початку поля видніється курган Переп’ят не первинної широти та й висота не та. У тридцятих роках ХХ століття поруч кургану відкрили пам’ятний охоронний знак та поліровану гранітну плиту, із записом про перебування тут Кобзаря.